Ceterum censeo Rossiam delendam esse.
Але чи це в планах США?

Війна як відповідь Росії про небажання відмовитися від своїх варварських звичок
І першим питанням щодо війни, яке виникає з огляду на розкручування тези російськими ЗМІ, що вони воюють з НАТО, є наступне: чому Росія, намагаючись застосуванням зброї довести США, що вона є третім Римом, вибрала для цього саме Україну, а не Польщу чи прибалтійські країни, які входять разом зі США до НАТО?
Відповідь на це питання дуже проста:

саме існування України як держави представляє екзистенціальну небезпеку для варварської Росії.

Небезпеку її духовному світу, так званим її скріпам, заснованих на тому, що їй не належить.
Ні для кого вже не секрет, що Путін теж приділяє історії держави, якою він по суті самодержавно править, не просто величезну увагу, а їм рухає хворобливий інтерес. Звідси не тільки часте згадування імен колишніх правителів Росії, не тільки статті на історичні теми, але й організація нових походів істориків в архівні експедиції.… Його самолюбство не дозволяє йому змиритися з тим, що він керує не самою великою державою.

З його приходом до влади на початку 21 століття в Росії знову пробудилися імперські звички до гіпервеличі й досягнення її у будь-який спосіб. І отут уже було не до історичної правди. Росія стала прикладати все більші й більші зусилля в редагуванні своєї історії, свого російського духовного світу. Прагнення не тільки захопити частину сусідніх суверенних держав, але й поглинути їх повністю, з їхньою мовою, історією, культурою стало вже неприхованою політичною лінією Москви.
Під впливом тотальної пропаганди, розгорнутою владою, росіяни втратили стійку самоідентифікацію. Вони усе більш і більш втрачають бажання бути частиною рідного російського світу, своєї російської історії, своєї російської мови й усе частіше біжать у більш привабливий вільний духовно й історично багатий світ сусідньої держави - України, розташованого на території колишньої справжньої Русі, а не квазі Русі - Московії.

Москва протягом усього свого існування поліпшувала свою історію її заміною на історію земель, які вона приєднувала до себе.

Почавши з невеликого селища в другій половині 12 століття, вона в 13 столітті одержала статус князівства. Відтоді Москва поглинала один за іншим сусідні міста й князівства. А разом із землями до Московського князівства переходила і їх історія, більш прадавня, більш багата. Останнім і самим вагомим стало поглинання української території разом з її історією й мовою.

Русь. В літописах це визначають як державне утворення з центром у Києві. Поняття Русь не поширювалося на землі, що належали, наприклад, Новгороду чи Владимиру, які згодом стали частиною Московії й надалі Росії. Тому літописці й зазначали, що йшли з того ж Новгорода чи Владимира в Русь. В літописах не знайдете згадки про Київську чи якусь іншу Русь, це вже потім вигадали в імперській Росії. Отже, Русь це поняття, що належить лише державі з центром в Києві і ніякого відношення до Росії та її історії немає.

Росія переназвала справжніх нащадків Русі в малоросов, себе нагородила титулом великороса. Записала у підручники історії київських князів Олега, Ігоря, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, княгиню Ольгу як своїх правителів, перетворила Київ,- мати міст руських – у свою губернію.

Юному алтайцю, буряту, тувинцю, ненцю, тунгусу, евенку, якуту та представникам інших народів, які в Росії заселяють територію разів у п’ять більшу, за ту, де концентровано мешкають так самозвані "русские", так ось цій людині з дитинства вкладають у свідомість, що історія його країни – це не історія його народу, не історія землі, де за тисячоліття до нашої ери мешкали його пращури, а історія українського народу, предки яких проживали на територія держави Русь з центром в Києві. І хоча цей Київ розташований далеко на тисячі кілометрів від нього, і хоча там немає нічого спільного з його мовою, культурою, вірою, побутом, але російські підручники переконують, що це і саме це є його справжнім корінням. І будьте певні: в підручниках історія Росії ніколи не розпочнеться з народу, що проживає в РФ на захід від річки Аїк, навіть якщо той народ має давнішу історію.

Мова. В будь-якому, навіть російському підручнику, є інформація про те, що в 13-му столітті спільна мова східних словян – руский язык – розпалася на три говори з центрами у Новгороді, Полоцьку та Києві, з яких згодом утворилися три мови – російська, білоруська та українська.
В 1757 році вийшлв перший підручник з граматики російської мови, складений М. Ломоносовим, накладом у 1200 примірників.

В 1783 році указом імператриці Катерини Великої в Санкт-Петербурзі була заснована Академія Російська, завданням якої стало розроблення правил правопису, а також складання граматик і словника російської мови.

Незважаючи на те, що російській мові, за словами М. Ломоносова, належить"великолѣпїе Ишпанскаго, живость Францусскаго, крѣпость Нѣмецкаго, нѣжность Италїянскаго, сверьхъ того богатство и сильную въ изображенїяхъ краткость Греческаго и Латинскаго языка. … Сильное краснорѣчїе Цицероново, великолѣпная Виргилїева важность, Овидїево прїятное витїйство…", війну 1812 року освічена Росія зустріла переважним використанням у своєму середовищі саме мови ворога, а не власної. Лише після придушення грудневого повстання 1825 року імперія повернулася обличчям до своєї мови.

Але й тут не обійшлося без редагуванні своєї історії. Імперія почала широкомасштабну кампанію для заміни назви своєї мови – "россійскій языкъ" на "русскій языкъ". Зрозуміло, що не могло існувати однакових назв для двох різних мов й тому паралельно змінювали назву "русскаго языка" на "древне-русскій".

Народ. Слідом за мовою імперія визначила свій російський асимільований багатоплемінний народ як руський і іновірців. Ось тільки надати однозначну дефініцію поняття руський досі не спромоглися. За думкою декого з російських класиків, іновірцю, наприклад, якуту чи буряту, аби стати руським досить було охреститися в православну віру. Зявилися поняття єдиного народу українців з багатоплемінним російським, про що не перестає говорити Путін, а ще молороси і велікороси. Одним словом, все змішалося в головах росіян. І куди поділися меря, мещеря, мурома, весь, вятичи, мордва, кривичі й інші – про це російська пропаганда воліє не згадувати.

Крадіжка чужої історії, культури, менталітету, мови стали особливо очевидними після придбання Україною незалежності й бажанням дійсних нащадків Русі – українців – мати свою унікальну історичну й духовну ментальність, повернути її собі з довгого російського полону. Це означає витягти наріжний камінь із фундаменту, на якому стоїть вся російська екзистенціальність, це "ядерний удар" по всіх російських скріпах, які втримують імперію від духовного розпаду. Усі російські підручники історії й мови необхідно буде переписати або змиритися з поданням себе як злодія перед обличчям всього людства. А це смертельний удар по всіх амбіціях сьогоднішнього самодержця Росії.

Не дивно, що на таке прагнення України до духовного звільнення російська імперія відповіла снарядами й ракетами - останніми судорожними потугами імперії та її самодержця перетворити вільний суверенний світ у її рабів.

Другим питанням щодо війни, безумовно, є: як може Україна відстояти свою незалежність у війні проти агресора Росії?

Цьому та іншим, повязанним з ним питанням, присвячений блискучий аналіз у статті В.Залужного та М.Забродського "Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд". Головною особливістю військового протистояння з ЗС РФ є навіть не суттєва відмінність в чисельності сил і засобів сторін на користь росіян, і навіть не значні просторові показники стратегічної операції проти України.

За оцінкою українських генералів, визначальною особливістю військового протистояння є вирішальна диспропорція в спроможностях.
"Найбільш показовим її втіленням є різниця в граничній досяжності засобів ураження. Якщо для ЗС РФ вона становить до 2000 км з урахуванням дальності польоту крилатих ракет повітряного базування, то для ЗС України вона фактично обмежена 100 км дальністю польоту ракет і глибини розташування стартових позицій застарілих ОТРК. Таким чином, з початку широкомасштабної агресії засоби ураження Збройних Сил України мають досяжність майже в 20 разів меншу, ніж має противник. У перекладі на мову військової практики це означає, що ЗС України, в кращому випадку, можуть завдавати удари застарілими засобами ураження лише на глибину оперативного тилу противника. В той час як противник здатний безкарно завдавати точкових ударів по цілях на всю глибину території країни… Доки таке положення буде зберігатися, ця війна може тривати роками...Тільки за умови вирівнювання балансу по досяжності засобів ураження і, таким чином, розхитування зазначеного центра тяжіння противника можна говорити про перелом в ході війни."

І ось тут ми переходимо до відповіді на оствннє запитання: чи хочуть США поразки Росії?
Протягом 9 місяців США і НАТО відмовляють Україні саме в такій зброї, яка вирівнює баланс по досяжності засобів ураження й створить умови для переламу в ході війни. Відмовляють.
Розумні старі люди стверджують, що ніщо так гарно не гріє як власне тіло. І ніщо так не вражає людину, як хвороба зсередини. Перекладаючи це на рівень держави, можна стверджувати, що найбільшою силою, яка може вплинути на повалення злочинного режиму Путіна, є не зовніші удари противника, а внутрішній масштабний спротив росіян цій війні й цьому режиму. Але більшості росіян війна не торкається і в їх уяві вона їх ніколи не зачепить.

На питання про відповідь на потенційний ядерний удар Росії по Україні США чітко дали зрозуміти, що аналогічного ядерного удару по Росії не буде. Скажу прямо: росіянам погрози США потопити Чорноморький Флот нічогісенко не варті в порівнянні з загрозаю удару по території Росії, власне по них. І на такі заяви про удари не по них, не по їх родинах, не по їх житлу вони не спішать чинити спротив політиці власної влади, а навпаки ще більше висловлюють бажання стерти Америку в пил. Відчуття безкарності лише підігріває агресію.
Проте політика США в цьому питанні наразі не змінна: сам не гам й іншим не дам. Отже, маємо, що маємо. І відмова у наданні зброї більшої досяжності не дозволяє Україні використати цей могутній чинник невдоволення розв'язаною режимом Путіна війною.

Справедливості заради, в Україні часто лунають думки, що Захід, зокрема США, нічого не винні Україні. Потрібно лище дякувати за те, що дали. Могли б не давати. Справедливо, але почасти.
Так, гігантська корупція всі останні 30 років в Україні, відсутність по-спрвжньому громадянського демократичного суспільства, призвели до того, що замість наявності у збройних сил гармат, танків, літаків зявилися офшори й набиті грошима кишені в українських посадовців. І це правда. Але й правда в тому, що сьогодні український народ захищає від людоненависної Росії не тільки себе. В разі падіння України всі її ресурси разом з ресурсами Росії будуть спрямовані режимом Путіна на агресію проти інших країн Європи, членів НАТО. І тоді Заходу слід буде додати до теперішніх збитків, ще й багатотисячні людські втрати. А це вже зовсім інший рівень втрат. Чи готове західне суспільство на таке? Те, що скупий платить двічі, для Заходу теж не є секретом.

Який же вислід маємо з цих міркувань? - На жаль, все викладене однозначно свідчить: США поки не хочуть розгромної поразки Росії.

Яка справжня мета Заходу у війні Світа і Добра проти Темряви і Зла?

Їх девізом стосовно України залишається: програти не можна виграти. І чутки, що виникають час від часу стосовно необхідності сідати з терористами за стіл перемовин про щось теж свідчать...