КУДИ ПОДІВСЯ ХАОС?
РОЗПАКУВАННЯ СТАБІЛЬНОСТІ

Автор: Владислав Сурков

Переклад українською: М. Терлецький

20.11.2021 р.

Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася винятково завдяки безустанному руху за власні межі. Вона давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати у інший спосіб. Для Росії постійне розширення не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття.
Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменовані в наддержави. Кримський консенсус — яскравий приклад консолідації суспільства за рахунок хаотизації сусідньої країни... наша держава не втратила імперських інстинктів.
... світ насолоджується своєю багатополярністю, парадом пострадянських націоналізмів і суверенітетів. Але в наступному історичному циклі забуті сьогодні глобалізація й інтернаціоналізація повернуться й накриють це сутінкове Багатополяр’я. І Росія одержить свою частку в новому всесвітньому збиранні земель (вірніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з глобалізаторів, як бувало в епохи Третього Рима або Третього Інтернаціоналу.

Владислав Сурков

Жодна система не містить у собі доказу власної істинності. Будь-яка система містить у собі елементи самозаперечення й саморуйнування. Так або приблизно так говорили Гьодель і Гегель. Обоє, кожний по-своєму, один математично, інший мовою філософії вказували на непереборні нестиковки в людській логіці, через які безупинно й неперестанно відбувається витік гармонії й змісту з нашого повсякденного існування.

Те ж саме, але вже стосовно до фізичних процесів стверджували численні співавтори другого закону термодинаміки. Насправді, вульгарний переказ цього закону, що став справжнім мегахітом наукпопа, говорить: ентропія в замкненій системі зростає. Іншими словами, хаосу (безладдя) ніколи не стає менше. Навпаки, його практично завжди стає більше. І відповідно, усюди спостерігається хронічний убуток порядку й стабільності на тлі прогресуючих турбулентносте й і розпаду.

Другий закон термодинаміки, пророкуючи неминучість «теплової смерті Всесвіту» і кінцевого торжества хаосу, перетворює песимізм із «поганого настрою» у науково обґрунтовану доктрину. І випереджає за впливом на частину людства, що охоче сумує, не тільки книгу Екклезіястову, але й класичну сентенцію капітана Лебядкіна «самовар кипів з восьмої години, але... потух... як і все у світі. І сонце, кажуть, потухне у свою чергу...» Не всі, однак, схильні до зневіри. Соціальна фізика й політична динаміка пропонують свій рецепт для наведення й підтримки світового порядку — сильнодіючу державність. Так, держава, як її не назви (апаратом насильства або суспільним договором, люб'язною батьківщиною або зграєю бюрократів), насамперед є інструментом зниження соціальної ентропії. При цьому другий закон термодинаміки ніхто не скасовував — і будь-яка держава рано або пізно зношується й гине в боротьбі з «тьма-тьмуща бунтівними бажаннями» власних громадян. Втім, якийсь і часто досить тривалий час держава може бути ефективною.

Так, на початку століття російська система влади зупинила лавину соціального хаосу й витягла травмовану країну з-під завалів перебудови. Двадцять років стабільності, яких не вистачило Столипіну, тепер у нас є. І ще будуть. Вертикаль, порядок і скріпи гарантовані. Ці роки, точно, коли-небудь стануть згадувати як золоте століття. Але.

Але якщо другий закон термодинаміки вірний (а він вірний) і ентропія не може зменшуватися й зникати, то виникає питання (досить тривожне питання) — де вона в такому випадку? Коли порядок навели, що стало з безладдям? Де тепер хаос, якого начебто ніде не видно? Куди він подівся? У яких місцях він тепер росте (він адже «за законом» повинен рости!)?

Ще недавно притулком хаосу й каналізацією свободи був інтернет. Його вихваляли як прекрасну анархію не від світу цього, де все дозволене й де всім від уседозволеності добре. Чомусь тоді забувалося, що взагалі-то замовником і розробником інтернету є Пентагон. І було б дивно очікувати, щоб це цілком військове відомство, за визначенням призначене для насадження дисципліни й контролю, причому методами всіма можливими, аж до масових убивств, раптом затурбувалося створенням продукту для «нашої й вашої волі». Воно й не затурбувалося. Якщо міркувати про свободу, рівність, братерство..., то інтернет, мабуть, не із цієї продуктової лінійки. А з іншої, пентагонівської: MQ-9, Stuxnet, F-35... У підсумку в Мережу прийшли з обшуками поліцейські всіх країн, зойки юзерів «це був не я, це все моя аватарка» у якості виправдання не приймаються, і примарні чертоги віртуальної свободи на очах здивованої публіки вже знаходять суворі обриси цифрового концтабору.

Хаос, що методично витісняється з обох реальностей (матеріальної й віртуальної), іде в сліпі зони суспільного життя. Він стимулює стихійне поширення неафішуємих колективних практик, спрямованих не проти мейнстріма, а паралельно йому. Люди не хочуть бути проти. Люди прагнуть бути паралельно, не перетинаючись із системою без крайньої потреби. Масова дисполітизація населення залишає істеблішмент наодинці із самим собою. Для паралельних людей сходити на вибори або пронести правильний плакат — не більш, ніж спосіб швидко віддати кесарю кесареве, щоб потім повернутися у свій особистий недовсесвіт, де вони живуть у повній невідповідності з духом і буквою цього плаката. Широке поширення такої точкової лояльності й одноразового патріотизму означає, що в усе більш монолітній на вид структурі суспільства утворюється усе більше лакун і порожнин, що заповнюються невідомо чим.

Коли правильні слова від занадто частого повторення плавно позбавляються сенсу, з них випаровується щирість, і символ віри перетворюється в банальний пароль для одержання доступу до системи розподілу посад і привілеїв. І тоді істотним стає не те, що люди говорять, а то, про що вони мовчать. Пануючий дискурс втрачає переконливість і все частіше потребує силової підтримки. А несвоєчасні й тому невисловлені думки, ідеї і сумніви наповнюють мовчанку заворожливою багатозначністю. У якомусь значенні мовчання стає альтернативною ідеологією. І це теж симптом нагромадження іррегулярності.

Прямої погрози для встановленого порядку, що перейшов у режим мовчання й паралельної громадськості, безладдя не представляє. Система як ніколи, слава богу, міцна, і хаос для неї не проблема. Галопуюча централізація залишається генеральним трендом. Застосування екстрактів історичної пам'яті, простроченої моралі, адміністративно-духовних цінностей і інших важких соціальних консервантів у необмежених дозах забезпечує збереження бажаної стабільності.

І все-таки ігнорувати «непроблему» нерозумно. Ідеологія мовчання тим і неприємна, що не промовлена, а отже, не структурована, темна й безладна. Якщо (нехай і нескоро) приходить її час, вона тупо обрушується на існуючий порядок речей, не формулюючи виразних цілей. Коли наприкінці 80-х мовчазну більшість виманили на політичну арену, ніхто не зміг розібрати, чого ж вона насправді хоче — «як же тебе зрозуміти, коли ти нічого не кажеш?» Коли ж народ спробували «розговорити», то наслухалися від нього такого, що тільки диву далися й украй заплуталися. У результаті керівництво Радянського Союзу, яке заплуталося, відкрило безладний «вогонь по штабах» і підвалинах. І все пішло не за планом. Тому що під носом у ЦК і Держплану безмовно дозріло якесь незаплановане, нерадянське, незрозуміле й зненацька хвацьке суспільство, готове з першою ж нагодою безглуздо й нещадно впасти в усі гріхи. Чим скінчилося, відомо.

Те, що в теорії ентропія має властивість наростати саме в замкнених, закритих системах, начебто б підказує простий розв'язок проблеми — відкрити систему, «випустити пару», і хаос відступить. Але ця простота оманлива. Ліберальні експерименти на внутрішньополітичному блоці ставити вкрай ризиковано. Розгерметизація системи, цього добре працюючого сьогодні «соціального реактора» небезпечна неконтрольованими викидами громадянського роздратування й здатна привести до незворотної дестабілізації — дивимося приклади з 80-х і 90-х.

Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею в наших домашніх умовах не рекомендується. Її потрібно виносити куди-небудь подалі. Експортувати для утилізації на чужій території.

Експорт хаосу справа не нова. «Розділяй і пануй» — прадавній рецепт. Поділ — синонім хаотизації. Гуртуй своїх+роз'єднуй чужих=будеш правити й тими, й іншими. Розрядження внутрішньої напруженості (яку Лев Гумільов розпливчасто називав пасіонарністю) через зовнішню експансію. Римляни робили це. Усі імперії роблять це. Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася винятково завдяки безустанному руху за власні межі. Вона давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати у інший спосіб. Для Росії постійне розширення не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття.

Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменовані в наддержави. Кримський консенсус — яскравий приклад консолідації суспільства за рахунок хаотизації сусідньої країни. Скарги Брюсселя й Вашингтона на втручання Москви, неможливість урегулювання значущих конфліктів по всій земній кулі без російської участі показують, що наша держава не втратила імперських інстинктів.

Найбільшим постачальником різноманітних безладь на світовий політичний ринок є, втім, США. Треба відзначити (не без подиву), що фірмова американська нестабільність дуже рентабельна й користується феноменальним попитом. Дику розбалансованість свого сюрреалістичного бюджету Штати компенсують ірраціональною емісією долара, який уже давно не стільки гроші, скільки одиниця виміру фінансової ентропії, вірус хаосу, що розносить по всій планеті пандемію економічних бульбашок, дисбалансів і диспропорцій. Експорт «кольорових» революцій і повчальних воєн, ніби припинений, миттєво відновиться, варто тільки потенційним імпортерам хоч трохи розслабитися. Експериментальна етика made in USA проноситься бурею по головах африканців, азіатів і наших євроазіатів, приголомшує нетреновані розуми традиціоналістів. Збурювання, почасти награне, з яким її в нас зустрічають, видається зворотним боком гострої цікавості й лише підтверджує, що вона має сильну причепливість у комбінації з потужним деформуючим ефектом.

Китайська стриманість маскує гігантські резерви хаосу, накопичені дисциплінованою нацією. Якщо прикласти вухо до Великої Стіни, можна почути, як у них закипає. Коли внутрішні протиріччя Піднебесної переллються через край, вона перетвориться в найважливішого емітента ентропії, заперечивши й по цій темі американське лідерство. Пекін усе крутіше піднімається над світом, і геополітична обстановка багатьом народам нагадує життя на околицях Везувію: усе добре, але коли почнеться виверження Китаю, хто стане Помпеями? Євросоюз, що перебуває в дивному квантовому стані чи то усе ще становлення, чи то вже розпаду, у перспективі може бути як джерелом хаосу, так і його абсорбентом. Останнє представляється більш імовірним, принаймні, на близькі часи завдяки пухкій і чудово безглуздій структурі єврократичного правління. Якщо так піде й далі, то ЄС стане процвітаючим полігоном для утилізації політичного сміття, куди бурлаки й шпигуни з усією планети нанесуть гнилих надлишків класової й расової ворожнечі.

Викиди соціальної ентропії політичними системами більших держав так само, як викиди їх економіками двоокису вуглецю, у принципі можна контролювати. Але як далеко повинні зайти кліматичні зміни, щоб нації домовилися по-справжньому, як бути з парниковими газами? І до якого ступеня повинні загостритися геополітичні розбіжності, щоб наддержави виробили новий порядок співіснування? Історичні приклади невтішні: і Мюнстерские домовленості, і Віденський конгрес, і Ялтинська конференція сталі можливі й успішні лише після того, як хаос досяг рівня пекла. Зою не було, необхідний черговий розділ сфер впливу. І він (рано або пізно, формально або неформально, таємно або явно) обов'язково відбудеться. Питання лише в тому, якою ціною. З погляду соціальної фізики сфера впливу це обмежений договором простір для розсіювання й утилізації хаосу, що витісняється зі стабільної політичної системи. Якщо договору немає, турбулентні потоки, утворені суперкраїнами, починають зустрічатися між собою, породжуючи руйнівні геополітичні шторми. Щоб уникнути таких зіткнень, потрібно направити кожний потік в окреме русло.

А поки що світ насолоджується своєї багатополярністю, парадом пострадянських націоналізмів і суверенітетів. Але в наступному історичному циклі забуті сьогодні глобалізація й інтернаціоналізація повернуться й накриють це сутінкове Багатополяр’я. І Росія одержить свою частку в новому всесвітньому збиранні земель (вірніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з глобалізаторів, як бувало в епохи Третього Рима або Третього Інтернаціоналу.

Росія буде розширюватися не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому що це фізика.

Подробиці від АК: https://actualcomment.ru/kuda-delsya-khaos-raspakovka-stabilnosti-2111201336.html