Армад Мішель
Цілком неймовірна історія

Автор: Ярослав Яргін

Навесні 1966 року, в кабінеті генсека Леоніда Брежнєва, пролунав дзвінок. Дзвонив міністр закордонних справ і повідомив про візит у СРСР президента Франції генерала Шарля де Голля. Високий гість висловив побажання, щоб серед тих, хто буде зустрічати його в Москві, був його друг і соратник Армад Мішель, який на той час проживав в СРСР.
— Ну, то що? - спокійно запитав генсек. - У чому проблема?
— Немає такого громадянина в СРСР, – розгубленим голосом відповів міністр. - Не знайшли, Леонід Ілліч.
— Виходить, погано шукали, – Брежнєв кинув трубку, натиснув якусь кнопку і велів пошукати краще.

Армада Мішеля шукали в республіках, краях і областях, підключивши КДБ.
Проте не було, не було в СРСР людини з таким іменем і прізвищем. Назрівав скандал. Одна із друкарок, не без коливань, повідомила, що років зо три тому їй, начебто, довелося одного разу надрукувати це ім'я. Документ призначався особисто Микиті Хрущову.
Терміново поїхали до Хрущова, який безвиїзно проживав на відведеній йому дачі.

72-ох літній Хрущов пригадав відразу.
— Ну, був такий дивак. З Азербайджану. Під час війни у французів служив, у партизанах. Отож, ці ветерани французькі візьми й пошли йому сто тисяч доларів. А цей дивак візьми та відмовся. Ну, я й велів його доставити прямо до мене. І прямо так, по партійному, сказав йому: подобається мені, що ти подачки заморські не приймаєш. Але, з іншого боку, повертати цим капіталістам гроші прикро якось. А не чи хочеш ти, брате, цю суму в наш Фонд Миру внести? Ось це було б по-нашому, по-совєтськи! І він вніс.
Розцілував я його. Тому що, хоч і дивак, але свідомий.
Я чого про Фонд Миру товчу? - підніміть фінансову звітність і знайдете його.
Незабаром урядовий кортеж із декількох автомобілів відправився на північ Азербайджанської республіки – у місто Шеки, звідти по вибоїстій вузькій дорозі до маленького села за назвою Охуд.
Час був вечірній, кортеж під'їхав до скромного будиночка на краю села – вже знали, кого саме шукати.
На ґанок вийшов сільський агроном сорока семи років, невеликого зросту та, що незвично для цих місць, русявий і блакитноокий.
Його обступили чиновники й урочисто оголосили, що він повинен терміново летіти в Москву, до самого товариша Брежнєва. Він нічому й нікому не здивувався і відповів, що має купу справ, мовляв, коли йому.
Тоді назвали ім'я де Голля і виклали суть справи.
Агроном попросив заприсягтися і чиновники поклялися своїми дітьми.
Цієї ж ночі Ахмедія Джабраиїлов (саме так його звали в СРСР), він же один із найвидатніших героїв французького Опору - Акмед Мішель, вилетів у Москву.
По приїзді його негайно відвезли в ДУМ, у двохсоту секцію, яка обслуговувала лише вище керівництво країни, (де всі рівні) і там підібрали йому кілька костюмів, сорочок, краваток, взуття, шкарпетки, запонки, нижню білизну, плащ, демісезонне пальто й навіть парасольку від дощу. А потім повезли до Брежнєва.
"Товариші" провели його в кабінет і повідомили наступне:
"Завтра ранком прибуває де Голль. У програму його перебування входить поїздка по країні, може статися, що генерал захоче відвідати будинок свого друга й соратника – сіло Охуд, була складена карта тієї частини села, де знаходився його будиночок.
— Ось ці сусідські будинки протягом двох діб будуть зрівняні із землею. Тих, хто там мешкає, переселять у краще упоряджені будинки.
Будинок агронома – піднімуть - у два поверхи, окільцюють верандою, додадуть дві прибудови, а також хлів, стайню, просторий курятник, пару гаражів – для особистого автомобіля. Усю територію огородять добротним парканом і оформлять як власність родини Джабраїлових.
А йому потрібно забути про те, що він агроном, і скромно повідомити де Голлю, що він став одним з перших радянських фермерів.
Він вислухав, не перебиваючи, і, без найменшої паузи, відповів:
-Я нічого не почув і, вважайте, що ви нічого не сказали, – підвівся і вийшов.
Наступного дня, одягнений як з голки, він зустрічав де Голля у Внуково-2.
Генерал збіг по трапу не за віком легко. Тепле рукостискання із Брежнєвим. Де Голль нахиляється до генсека, на обличчі генерала з’явилося начебто вибачення. І відразу він кинувся до агронома, що стояв осторонь. Вони обнялися ы застигли – усі здивовано дивилися на них.

Ахмедію прямо з аеропорту відвезли у відведену де Голлю резиденцію – так побажав з генерал, вечірню програму він попросив скасувати, тому що йому не терпиться поспілкуватися зі своїм другом, вони будуть гуляти по зимовому саду, вечеряти при свічах, розстебнувши верхні ґудзики сорочок, послабивши вузли краваток, проходжуватися по алеях резиденції, накинувши на плечі два однакові пледи, розмовляти й згадувати.
Наш герой у дитинстві й отроцтві нічим крім своєї зовнішності не виділявся. Закінчив сільгосптехнікум. Почалася війна, він записався в добровольці, а потрапивши на фронт, відразу ж попросився у розвідку.
— Чому? – запитали його.
— Тому, що я нічого не боюся.
Його осміяли прямо перед строєм.
З першого ж бою але притяг «язика» – солдата, що був на голову вище й у півтора раза важчого за себе.
За це його покарали – тим більше, що рядовий німецької армії ніякими військовими секретами не володів.
Від законних солдатських ста грамів перед боєм він відмовився. Любові оточуючих це теж не додало.
Одного разу його застукали за вивченням російсько-німецького словника.
— У полон, чи що, зібрався?
— Розвідник повинен знати мову ворога. - пояснив він.
— Але ти ж не розвідник.
— Поки, – відповів він.
Його біографію ретельно перелопатили, але німецьких «слідів» не виявили. Проте, на всякий випадок, викреслили його прізвище зі списку представлених до медалі.
У травні 1942 року в результаті безграмотно спланованої військової операції, батальйон, у якому він служив, майже повністю поліг на полі бою.
Але його не вбило. У несвідомому стані він був узятий у полон і незабаром опинився у Франції, у концтаборі Монгобан. Знання німецької він приховав, справедливо вважаючи, що може стати «шісткою» у німців.
У концтаборі він почав допомагати прибиральниці - француженці Жанетт - тягати сміття. Й попросив її навчити його французької мови.
— Навіщо це тобі? - запитала вона.
— Розвідник повинен знати мову союзників. - пояснив він.
— Добре. - сказала вона. - Щодня я буду вчити тебе п'ятьом новим словам.
— Двадцяти п'ятьом, - поправив він.
— Не запам'ятаєш, - вона засміялася.
Жодного разу він не забув ні одного слова. Потім пішла граматика, часи, артиклі, і через декілька місяців учень швидко торохтів на французькій.
А потім він вигадав план – простий, але настільки зухвалий, що його вдалося здійснити.
Жанетт вивезла його за межі табору – разом зі сміттям. І відправила в ліс, до французьких партизанів.
Там його записали в розвідники – у рядові. Через чотири ходки на завдання його призначили командиром розвідгрупи.

Ще через місяць, коли він спустив під укіс товарняк із німецькою зброєю, його представили до першої французької нагороди.
Трохи пізніше йому вручили записку, власноручно написану Шарлем де Голлем. Вона була гранично короткою:
«Дорогий Армаде Мішель! Від імені Франції, яка бореться, дякую за службу.
І підпис. Ваш Шарль де Голль».
До речі, про псевдоніми. Ім'я Армад він вибрав сам, а Мішель – французький варіант імені його батька (Михайло).
Увесь цей час він продовжував удосконалюватися в німецькій мові, залучивши до цього і своїх розвідників.
І незабаром став практикувати походи в тил ворога – у формі німецьких офіцерів і солдат. Особливу увагу приділяв німецьким документам.
Завдання одержував від своїх командирів, але планував їх сам.
За всю війну не було жодного випадку, щоб він зірвав або не виконав поставлене завдання.
Пізніше він одержав свій перший орден – Хрест за добровільну службу.
Через два дні у формі німецького капітана він повів невелику групу розвідників і диверсантів на складне завдання – треба було зупинити ешелон з 500-стами французькими дітьми, яких відправляли в Німеччину.
Він знищив охорону поїзда і вивіз усіх дітей у ліс, але себе не вберіг – кілька осколкових поранень і втрата свідомості.
Він пролежав неподалік від залізничного полотна майже добу.
У кишені знаходилися бездоганно виконані німецькі документи, а також фото жінки із двома русявими дітьми, на звороті якого був напис:
«Моєму дорогому Хайнцу від люблячої Маріки і дітей».
Армад Мішель любив такі правдоподібні деталі.
Він отямився, коли зрозумів, що знайдений німцями й обшукується ними.
— Він живий, – сказав хтось з них.
Тоді він зіграв марення вмираючого й прошептав щось сентиментальне, типу:
- Дорога Маріка, іду із цього життя з думкою про тебе, дітей, дядька Карла і велику Німеччину.

Розповідь про цей епізод надалі стала однією із найулюбленіших серед партизанів і інших учасників Опору.
А ще через два роки, прилюдно, під час дружнього застілля, де Голль поцікавиться в нашого героя:
— Послухай, увесь час забуваю тебе запитати – чому ти в той момент приплів якогось дядька Карла?
Армад Мішель відповів фразою, що викликала гомеричний регіт і яка теж стала крилатою.
— Взагалі-то, – я мав на увазі Карла Маркса, але німці не зрозуміли.
Але це було потім, а в той момент його відправили в німецький офіцерський госпіталь. Там він пішов на поправку й став, без перебільшення, улюбленцем усього свого нового оточення.
Капітана німецької армії Хайнца – Макса Ляйтгеба призначили - ні мало ні багато – комендантом окупованого французького міста Альби. Це – історичний факт. Він приступив до виконання своїх нових обов'язків і через тиждень налагодив зв'язок з партизанами.
Результатом його праці "на славу рейху" стали регулярні катастрофи німецьких поїздів, масові втечі військовополонених, – переважно радянських, – і маса інших диверсійних актів.

Через півроку він був представлений до однієї з німецьких військових нагород, але одержати її не встигнув, тому що через два місяці, стурбований його долею, де Голль (генерал розумів, що скільки мотузочці не витися…) наказав герру Ляйтгебу ретируватися.
І Армад Мішель знову пішов у ліс, прихопивши із собою заодно «язика» у високому чині, а ще й усю готівку комендатури.

А далі – особисте знайомство з де Голлем, і переможний марш по вулицях Парижа. До речі, під час цього знаменитого проходу Армад Мішель ішов у ряду з генералом. Війну він закінчив у ранзі національного Героя Франції, Кавалера Хреста за добровільну службу, Вищої Військової Медалі Франції, Кавалера вищого Ордена Почесного Легіону.
Вінчав усю це пишноту Військовий Хрест – вища з вищих військових нагород Французької Республіки.

Шарль де Голль – 18 Президент Франції, засновник П’ятої Республіки

Вручаючи йому цю нагороду, де Голль сказав:
- Тепер ти маєш право на військових парадах Франції йти поперед Президента країни.
— Якщо їм не станете Ви, мій генерал.- відповів Армад Мішель. - У де Голля теж була така ж нагорода.
— До речі, нам настав час перейти на «ти», – сказав де Голль.

До 1951-го року Армад Мішель був громадянином Франції, мав дружину-француженку й двох синів, мав у Діжоні подароване йому владою автогосподарство – невеликий завод, і відповідальну посаду в канцелярії Президента Шарля де Голля.
Де Голль вручив йому посвідчення почесного громадянина Франції із правом безплатного проїзду на всіх видах транспорту.
А через днів десять автопідприємство назвали іменем Армада Мішеля.
І саме в цьому 1951-му році він раптом задумав побувати на Батьківщині, в Азербайджані…

У Москві його ґрунтовно потрясло МДБ (Колишнє НКВС, попередник КДБ):
— Чому здався в полон? Чому на фото у формі німецького офіцера? Як зумів вчинити втечу з Концтабору поодинці? і т.д. і т.п., після чого його заслали в село Охуд і заборонили залишати це місце.
Усі нагороди, листи, фото, навіть право на безплатний проїзд відібрали.
У селі Охуд його призначили пастухом.
Через кілька років змилостивилися і призначили агрономом.
В 1963-му році, після того, як він віддав Фонду миру сто тисяч, Хрущев розпорядився повернути йому особисті документи і нагороди, крім найголовнішої – Військового Хреста.
Він давно був експонатом Музею бойової Слави. Тому, що в СРСР лише дві людини мали подібну нагороду: Маршал Жуков і сільський пастух Ахмедія Джабраїлов.

Він привіз ці нагороди в село й акуратно поклав їх на дно старої сімейної скрині.
Після зустрічі з де Голлем він не став користуватися послугами «товаришів» – сам виїхав в аеропорт, купив квиток і відбув.
Покоївка готелю «Москва», що щайшла в його «люкс», була вражена. Він залишив усі речі: кілька костюмів, сорочок, краваток, дві пари взуття, навіть нижню білизну і парасоль.
Через декількаднів, до його сільського будиночка знову під'їдуть автомобілі, але на ґанок підніметься лише один, чоловік років п'ятдесяти, у дивовижній військовий формі - це керівник міністерства оборони Франції та колись його близький друг і підлеглий.
Вони будуть обніматися і ляскати один одного по плечах. Потім увійдуть у будинок. Але перш ніж сісти за стіл, генерал виконає свою офіційну місію. Він вручить своєму соратникові офіційний лист президента Франції з нагадуванням, що громадянин СРСР Ахмедія Микаїл оглу Джабраїлов має право відвідувати Францію, за рахунок французького уряду, будь-яку кількість разів і на будь-які строки.
А потім генерал поверне Армаду Мішелю Військовий Хрест, законну нагородну власність героя Французького Опору.
Армад Мішель став повним кавалером усіх вищих військових нагород Франції.

В 1970-му році з нього був знятий ярлик «невиїзного», але прокрокувати на військових парадах Франції йому не довелося жодного разу.
Загинув Ахмедія Джебраїлов 10 жовтня 1994 року в Шеки в результаті автокатастрофи — вантажівка збила телефонну будку, у якій перебував герой Опору.

Ахмедія Джебраїлов похований на цвинтарі села Охуд.
Син Ахмедії Джебраїлова — Національний Герой Азербайджану Микаїл Джебраїлов загинув у Карабасі, потрапивши в засідку, роком раніше.
Якщо побачиш таке в кіно – ніколи не повіриш. Але все написане реальне до останньої коми. І про цю унікальну історію дотепер не зняли кіно…