Петро П'ятий
Глава VII.
Рада — бакалійна крамниця. Продаються депутати парламенту

Автор: Олександр Онищенко

Людина, яка раніше належала до близького оточення глави держави, яка виконувала його найделікатніші доручення, вперше описує події, що шокують; епізоди про те, як Президент діє, як вибудовує загальнонаціональну систему корупції, яку очолює він сам.

Українська Верховна Рада — це крамниця, де за гроші можна купити що завгодно: лобізм, законопроект, пакет законопроектів, на якому наполягають міжнародні кредитори. За гроші можна придбати коаліцію, новий склад уряду, посаду генерального прокурора.

Так що вже там — цілу реформу, якщо хочете. За гроші депутати продають запити, реєстрацію законопроектів, за гроші вони переходять із фракції у фракцію, підіграючи в шахових партіях більш вагомим фігурам.

Депутати — пішаки, багаті люди рухають ними по шахівниці. І, звичайно ж, за гроші вони тиснуть на кнопки за ті рішенням, які оплачені.

Безумовно, як і в кожній іншій справі, і отут є винятки з правил. Є депутати, які володіють власним бізнесом і які на другому місяці роботи в парламенті починають перейматися питанням: «А що я тут роблю?». Є там і прості скромні люди, які готуються до засідань, читають перед сесією законопроекти і думають, перш ніж голосувати. Однак таких я можу перелічити по пальцях.

Ставши Президентом, Петро Олексійович вирішив не міняти принципи комерціалізації Ради й почав купувати голоси депутатів.

Анатомія парламентської корупції нецікава і зрозуміла як двічі два. За два роки роботи в близькому оточенні Президента я з’ясував три універсальні способи, якими Банкова керує голосуванням у Раді.

Перший — класичний: за гроші. На цьому я зупинюся трохи докладніше.

Другий — кланово-олігархічний: влада системно або разово домовляється з тим або іншим олігархом. Або ж надає цілій фракції (через ключових її членів) право на маленьке місце під сонцем.

Іншими словами, видного представника політсили допускають до поділу частини бюджетних коштів, державного підприємства, а із цих потоків утримують депутатів фракції.

Ну й третій, останній, спосіб регулювання парламентського голосування — кримінальний: коли на одного конкретного депутата заводять кримінальну справу, щоб його шантажувати. Можете собі тільки уявити, якими несперечливими стали депутат від БПП Борис Розенблат або Юрій Поляків («Народний фронт»), яких «підвісили» на гачок справами за одержання ними хабарів. Скандал минув, а справи не закриті — зручно.

При цьому всіх депутатів парламенту можна поділити на дві умовні групи: «індивідуали» і «групові».

Перші — одинаки, тобто ті, хто самі собі господарі. Вони найдорожчі, оскільки переговорна позиція в них зі старту висока: на них ніхто не може вплинути й мало хто може звернутися до них із дружнім проханням про демпінг. За таких у парламенті йде ціла війна, а іноді й полювання. Вони, як прими в театрі, міняють своїх продюсерів, але найчастіше працюють вільними художниками за високий гонорар.

Депутати із другої групи — це ті, хто підкоряється інтересам і волі різних політичних або фінансово-олігархічних груп, умовно — хто працює у фракції олігарха або видного партійного лідера, і таких — більшість. Другі, навіть якщо це люди вольові й з позицією, змушені голосувати так, як їм накажуть політичні куратори, які щомісяця виплачують їм зарплату. Іноді другим дозволяють підробити в індивідуальному порядку з питань, які не носять принципового або понятійного характеру для «хазяїв».

Скажемо, депутат може взятися за лобізм галузевих законопроектів, що поліпшують або погіршують життя середнього бізнесу, або, наприклад, проголосувати чи поставити підпис за закон, що визначає преференції для якогось сектору економіки. Партійний бос цього не помітить або не зверне уваги, головне, щоб цей закон не суперечив загальній партійній лінії, тоді будь-яке «замовлення» можна виправдати ідейною позицією. Однак «халтура» така трапляється нечасто, політичний патронат твердий і деспотичний, і патрони воліють тримати своїх підопічних на короткому повідці. За голоси із другої групи домовляються зі спонсорами або з керівниками фракції — тими, хто тримає зв'язок із главою олігархічного клану. І отут задіяні усі три способи: гроші, преференції по бізнесу, кадрові призначення, шантаж з елементами кримінальщини.

З одинаками простіше й дешевше працювати на гонорарній основі. По-перше, тому, що вони непостійні й часто міняють замовників, а значить тривалі й системні зв'язки встановлювати з ними сенсу немає. А по-друге, так дешевше, ніж надавати преференції по бізнесу, і набагато простіше, чим морочити голову з порушенням кримінальних справ відносно окремо взятого депутата заради одного його голосу.

Звідки я все це знаю? Справа в тому, що разом з погонами й кріслом Жванії мені в спадщину перейшов увесь функціонал і частина його унікальних обов'язків. З волі обставин Порошенко повісив на мене функції політичного комівояжера. Я став парламентським комерсантом і почав на прохання президента купувати голоси депутатів для знакових голосувань. Робота, маю вам сказати, непиляста, а головне — пізнавальна. Де б ви ще про таке прочитали, якби не мій ситуативний досвід? Про «чорну касу» всі знають, але не прийнято говорити про це вголос. У таких торгах також не прийнято виписувати касовий чек або накладну. Немає гарантійного листа й фіксованих тарифів. Є тільки ринкові розцінки — з відхиленням, поправкою на девальвацію й загальний політичний клімат у країні.

У математику парламентської корупції я в'їхав швидко. У цілому в Раді продають свої голоси в індивідуальному порядку близько 70-80 депутатів. По знакових голосуваннях ціна одного їх голосу варіюється від 20 до 100 тисяч доларів залежно від особи депутата. По кожному окремому випадку потрібно торгуватися, чим я, власне, і займався протягом декількох років роботи з командою Порошенка.

Раніше це робив Жванія, а після його конфлікту з Порошенком посередником у делікатних питаннях став я. З тою лише різницею, що Жванія ніколи не витрачав на депутатів свої гроші. Я ж постійно вкладався своїми. Коли гроші почали закінчуватися, я поскаржився Петру Олексійовичу, і мені, за його вказівкою, почали передавати або переводити кеш. Багато кешу. Гроші носили в чорних спортивних сумках, через вузький ліфт, що веде із зали очікування головного кабінету Адміністрації Президента. Цим знаменитим «кешевим» ліфтом користуються гості Президента, які не бажають світитися через протокольний журнал парадного входу. Ліфт вузький, але зручний, веде прямо в гараж, де розташований автоескорт Петра Порошенка.

Гроші в сумках (по півтора мільйона доларів) кладуть у багажник і передають мені, посередникові, людині, яка взяла на себе функцію регулювання голосування. Як у кіно про сицилійську мафію. Через кілька днів після таких візитів під куполом Ради звільняють або призначають когось великого. У це складно повірити, правда? Але так і є.

Фінансова схема по управлінню парламентом креслилася на колінах у Головного. Отут варто відзначити, що з самого початку роботи діючого парламенту Президент і уряд зіштовхнулися з необхідністю домовлятися з депутатами. І хоча правляча коаліція складалася формально спочатку з 302 депутатів, але на момент початку нового політичного сезону, восени 2017-го, парламентарів ледь набиралося 230 (при необхідних 226). Два роки сильно пошарпали коаліцію — перебіжчики, зрадники, розчаровані, що в підсумку здорожує загальну вартість разового голосування. Незважаючи на формальний склад коаліції, у реальності майже під кожний знаковий законопроект або призначення на важливу посаду доводилося збирати голоси в ручному режимі. Особливо зараз, коли в коаліції залишилося всього дві фракції — БПП і «Народний фронт», які ніколи не голосують у повному складі, і обидві фракції — неоднорідні. Для частини їх депутатів більш вагомим є наказ олігархічних груп, які за ними стоять, а не власного партійно-фракційного начальства. Тому в мої обов'язки входило «добирати» забраклих.

За два роки я навчився чимало. Наприклад, щоб забезпечити позитивний підсумок голосування, необов'язково купувати всіх без розбору. На торгах — традиційно близько 40-50 відсутніх голосів, які шукають у двох «комерційних групах», сформованих не по ідеологічно-партійному, а по сугубо комерційному принципу. У яких групах? Це «Воля народу» і «Відродження». По необхідності додатком до цього залучають голоси позафракційних депутатів. На комерційний добір лоти виставляє й Радикальна партія.

Політичному буржуа, лідеру Радикальної партії України Олегу Ляшко приділю трохи більше слів. Заслужив.