Петро П'ятий
Глава XI.
«Спецзавдання» Президента,
або Міністр — під задачу

Автор: Олександр Онищенко

Людина, яка раніше належала до близького оточення глави держави, яка виконувала його найделікатніші доручення, вперше описує події, що шокують; епізоди про те, як Президент діє, як вибудовує загальнонаціональну систему корупції, яку очолює він сам.

Призначення підконтрольного Президентові, а точніше мені (по велінню Президента), людини на посаду міністра екології ввійшло в пакет загальних домовленостей по «розкуркулюванню» Яценюка. Сама по собі історія цього призначення багато в чому показова. І не тільки в тому, як президент впливав на виконавчу владу при формуванні «коаліційного» Кабінету міністрів. Цей приклад яскраво ілюструє, які питання були пріоритетом для Президента країни, в якій усе ще йшла війна.

Отже, наприкінці листопада Рада мала б переобрати новий склад Кабінету міністрів разом із прем'єр-міністром. Уже відомо було, що їм удруге стане Арсеній Петрович, однак склад Кабміну перетасують.

Щоб залучити прихильність іноземних кредиторів, а також для того, щоб позначити реформаторський курс, Борис Ложкін, голова Адміністрації Президента, залучив до складу Кабміну експатів, реформаторів з іноземним досвідом, молодих і перспективних, здатних на інтелектуальний подвиг у постреволюційний час.

Нові обличчя були цікаві пресі, англомовні міністри швидко знаходили контакт із іноземними кредиторами. Принаймні так усім здавалося на той момент, а головне — декларувалося владою. Тоді в будівлю уряду зайшли такі варяги, як литовець-інвестбанкір Айварас Абромавичус (міністр економрозвитку), міністр фінансів з Америки Наталя Яресько, міністр охорони здоров'я із Грузії Олександр Квіташвілі. Через деякий час цей склад посиплеться, як листя восени.

Спочатку підуть представники «грузинської делегації» на чолі із Саакашвілі, згодом розбіжаться західні міністри. Однак, проте, восени 2014-го погляди українців були зосереджені на нових людях. І серед них з'явилося ще одне обличчя, яке не спливало раз по раз на телеекранах. На посаду міністра екології й природних ресурсів неочікувано призначають юриста Ігоря Шевченка.

Ця креатура викликала масу питань. З одного боку, Шевченко — вправний юрист, ерудована й обізнана людина з великими амбіціями та гарною західною освітою, досвідом роботи в Штатах. Шевченко став першим українцем, що одержав стипендію Всесвітньої програми лідерства (Yale World Fellows) для навчання в Єльському університеті (Yale University). В 2007 році був відібраний Всесвітнім економічним форумом у Давосі із числа членів Форуму молодих лідерів світу для участі в програмі «Глобальне лідерство й державне управління в XXI столітті» у Гарвардському університеті в Школі державного управління ім. Джона Кеннеді (Harvard Kennedy School).

Стисло кажучи, міністр із гарним бекграундом.

З іншого боку — міністр галузевого відомства, який не має ніякого стосунку до сфери природних ресурсів. Зізнаюся, я сам до кінця не вірив, що його «пропустять», однак Банкова в особі президента затвердила Шевченка на посаду міністра.

Так, призначення викликало масу питань, а історія — як це відбулося й чому — належить нам з Петром Олексійовичем.

Улаштовуйтеся зручніше.

Отже, наприкінці осіни 2014-го Порошенко покликав мене до себе й попросив підшукати на посаду міністра екології й природних ресурсів надійного юриста. Цікаво, що глава держави, аналізуючи вголос потенційних кандидатів, шукав не професіонала в енергетику, не знавця природних ресурсів, не «нафтовика» і навіть не газівника. Його цікавила людина, яка розуміється на тонкощах судових процесів, тому наявність юридичного досвіду стала головною вимогою Президента до майбутнього міністра.

Чому юрист, а не нафтовик? Приціл був не на схеми в «Укрнафтагазвидобуванні», ні, на інше. Головне завдання, яке Президент ставив перед майбутнім призначенцем, — повернути Президентові компанію «Нафтагазвидобування» — це найбільший приватний оператор на ринку вуглеводневого промислу із щорічними доходами до одного мільярда доларів. Золоте родовище, яке в Порошенка відібрали багато років тому і яке він вирішив «рейдернуть» назад у нових власників уже після того, як отримав велику владу. Але про все по черзі.

З компанією «Нафтагазвидобуванням», що належала бізнесменам Миколі Рудьковському й Несторові Шуфричу, я почав співробітничати в 2009 році в період, коли цей бізнес тільки-тільки почав набирати обороти. Трохи раніше Порошенко був там третім партнером, однак його «витиснули», і акціонери почали бурити свердловини самостійно. Бізнес партнерів закрутився, розширився, були знайдені феноменальні поклади. Компанія стала прибутковою й звернула на себе увагу великих гравців ринку. В 2012 році Нестор Шуфрич і Микола Рудьковський дуже вдало продали «Нафтагазвидобування» Ринату Ахметову, зберігши за собою невелику частину акціонерних прав. Бізнес зростав, по-своєму складалася політична кар'єра у Порошенка, але око з підприємства він не спускав, навіть після того, як його головним бенефіціаром став Ринат Ахметов.

Але повернемося до періоду розквіту компанії. Нестор Шуфрич знав про мій досвід роботи в галузі й запросив попрацювати разом. Я особливо не роздумував, перш ніж погодитися, оскільки мені запропонували гарний відсоток із продажів. Вже на старті переговорів я зміркував, що рано чи пізно навколо підприємства розгорнеться багаторівнева та багаторічна боротьба, яка гідна окремої уваги в цій книзі.

Газовидобуток — прибутковий, але складний і ризикований бізнес. Негайну вигоду з нього не дістанеш, і для того, щоб досягти успіху в цій справі, потрібні великі інвестиції. Але при великих грошах, вкладених у розвиток, ризики дуже високі, тому що дорога геологорозвідка не завжди може вірно оцінити обсяги покладів газу під землею. У такому випадку буравлення однієї свердловини — це ризик ціною в 5-10 мільйонів доларів.

Газовидобуток — мисливське ремесло. Можна пробурити свердловину — і купити кота в мішку. Іншими словами, вкластися й не знайти нічого. Саме із цієї причини довгий час в Україні ніхто, крім держави, не займався цим бізнесом.

Варто відзначити, що за старих часів при низьких цінах на газ, це було просте невигідно, і тому олігархи здебільшого, як прийнято говорити, «сиділи на трубі», тобто жили за рахунок імпорту й перепродажу відносно дешевого російського газу.

Згодом рентабельність видобутку нафти й газу почала зростати, і в галузь зайшли серйозні гравці — сузір'я імен: Ринат Ахметов, Вадим Новинський, Арсен Аваков, Віктор Пінчук, ті ж Шуфрич і Рудьковський. Усі вони мали невеликий промисел у цій сфері, однак у всіх був гарний апетит. Вони мріяли стати мільярдерами за рахунок видобутку вуглеводнів, а без політики тут не обійтися.

Класична схема: якщо багатство — це влада, то всяка влада у той чи іншим спосіб прибирає до рук багатство. Політика завжди заходить туди, де з'являються великі гроші. Інтерес політики до бізнесу з усіма його особливостями в Україні та наслідками, що випливають звідти: відкоти, ухиляння від сплати податків, рейдерство, примітивний лобізм.

На щастя, у боротьбі за прибуток «Нафтагазвидобування» я приймав участь лише побічно. Долі в компанії в мене не було — я брав участь у реалізації газу. З Нестором Шуфричем ми співпрацювали за наступною схемою: я фінансував буріння, а прибуток від продажу добутого палива ми ділили між собою. Я був свого роду інвестором, оскільки поділяв з акціонерами, Шуфричем і Рудьковським, не тільки прибуток, але й ризики.

Відверто говорячи, перспективна компанія з потужним потенціалом дісталася поганим господарям. Власники «Нафтагазвидобування» постійно інтригували й скандалили, що позначалося на стабільності роботи підприємства. За час роботи з акціонерами мені доводилося займатися не стільки розвитком бізнесу, скільки дипломатією — «гасити» міжусобиці Шуфрича й Рудьковського, намагаючись налагодити між ними цивілізований діалог, щоб вони розбудовували, а не трощили бізнес. Адже всі ми були насамперед зацікавлені в тому, щоб заробляти гроші. Все ж таки, у підсумку, обидва власники втратили компанію, а Рудьковський - ще й репутації та взагалі виїхав із країни.

Якби український кінематограф був живий, то міг би створити про історію «Нафтагазвидобування» не лише гостросюжетний трилер, але й справжній серіал, на кшталт «Полювання на ізюбра». А все почалося з Порошенка.

Мало хто пам'ятає, що першим бізнесменом, який поклав око на цю компанію, був саме Петро Олексійович. В 1997 році активи майбутнього «Нафтагазвидобування» належали державному підприємству «Полтаванафтагазтехологія» — структурному підрозділу НАК «Нафтогаз Україна». Однак улітку 1997-го Порошенко взяв їх під свій контроль за класичною для того часу схемою приватно-державного партнерства.

Така собі цивілізована форма рейдерства для бізнесменів-пройд, коли створюється якесь закрите акціонерне товариство, частина акцій якого дістається приватній особі, а інша частина залишається у власності держави.

При цьому фактичний контроль над підприємством попадає в руки бізнесменові, а роль держави стає декоративною. Через підставних осіб Порошенко створив приватно-державне ЗАТ «Укрнафтагазтехологія», в якому значна частина активів державного підприємства «Полтаванафтагазтехологія» перейшла до інших: 65 % акцій цього ЗАТ відійшли фірмам «Укргазсинтез», «Укренерготехнології» і «Блакитна магістраль», пов'язаним з Порошенко, 35 % залишилися у власності держави. Таким чином, підприємство втратило контроль над своїм майном.

Зрозуміло, провернути справу такої важливості за схемою без участі представників вищої влади було неможливо. А допомагав тоді Порошенку екс-прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко, і, зрозуміло, не за «дякую».

Деталями угоди володіє президент, і нехай він сам розповість, наскільки вміє бути вдячним за посередницькі послуги, поготів, що та угода фактично «запустила» його в новий та складний бізнес і позначила його майбутній статус олігарха.

Ось так Порошенко, у числі багатьох інших українських великокаліберних бізнесменів, фактично за гроші одержав дороге обладнання й спецдозвіл на розробку родовищ корисних копалин. Хочу відзначити, що сьогодні багато хто в Україні вважає, що свій капітал бізнесмен Порошенко створив на цукерках і шоколаді. Однак це не так, і імперія Roshen — лише яскрава етикетка його репутації для довірливих. Свою масу українського олігарха Порошенко набрав на сумнівних схемах, на держвласності, вдало придбаної в пострадянський час. Петро Порошенко став успішним (за його мірками) бізнесменом не тому, що досяг вершин бізнесу за рахунок чудових менеджерських здібностей, а тому, що не гребував "сідати" на схеми, як і багато з тих, кого сьогодні він позначив як своїх ворогів. Але ж, зверніть увагу, у публічній риториці, коли президент засуджує ворогів-олігархів, він ніколи не розповідає про присвоєння ними держвласності нечесним шляхом у період перебудови. А чому? Тому, що сам такий же.

Випереджаючи заочну полеміку з читачем і його можливі претензії до автора одкровень, підкреслю: сам я нічого у держави у подібний шахрайський спосіб не «прихватизовував». Усі мої компанії були створені з нуля, або ж придбані у "приватників", про що докладно розповідав на початку книги. Коли я вирішив займатися бурінням, те просто купував готові компанії на вторинному ринку — без активів, але з ліцензіями на розробку корисних копалин у Полтавській і Харківській областях. А Порошенко контору украв. І це — правда.

Правда й те, що довго зберігати контроль над отриманими активами Порошенко тоді не зміг. Як прийшло, так і пішло, але післясмак в нього залишився.
На початку 2000-х бізнес Порошенка став здобиччю для більш впливових на той момент політичних фігур. Відібрати його вирішили Микола Рудьковський і Нестор Шуфрич, патроном якого був близький до Президента Леоніда Кучми й впливовий на той момент голова президентської адміністрації Віктор Медведчук. Крім того, частина акцій компанії повинні були дістатися зятю Кучми Віктору Пінчуку. Звісно, вистояти проти такої компанії у Порошенка шансів не було.

Активи «Укрнафтагазтехології» відібрали в Порошенка досить грубо.

Рудьковський, наслідуючи манеру рейдерів 90-х, просто сфальсифікував документи й переписав активи компанії на інших, підставних, власників. Так і з'явилося ЗАТ «Нафтагазвидобування», на яке Рудьковський із Шуфричем переписали відібраний у Порошенка бізнес.

Цікаво, що брутальна витівка бізнесменів стала однією з мотивуючих причин, що підштовхнули вразливого та мстивого Порошенка убік «жовтогарячого» табору й до дружби з опозиційними лідерами Віктором Ющенко і Юлією Тимошенко. Емоції в Петра Олексійовича завжди правили його діями. Його образа на Жванію зблизила мене з ним, а образа на Шуфрича й Рудьковського «подружила» його, засновника Партії регіонів, з Віктором Ющенком.

Керівником нової компанії призначили друга Рудьковського Олега Семінського. Спочатку нові власники бізнесу Порошенка вирішили поділити контроль над підприємством за наступною схемою: Рудьковський, Шуфрич і Пінчук отримують по 30 % акцій «Нафтагазвидобування», а Олег Семінський — 10 %. Однак Пінчук в останній момент відмовився від афери. У той час він уже почав вибудовувати собі імідж чесного бізнесмена й мецената і за помірну плату поступився своєю часткою Несторові Шуфричу.

Акціонери оформили «Нафтагазвидобування» на кіпрські офшорні структури. Три з них контролювалися Шуфричем, три — Рудьковським. По документах Шуфрич із Рудьковським володіли частками по 50 %. На практиці вони ділили прибуток інакше: 70 % йшло Шуфричу, 20 % — Рудьковському. Семінський володів 10 %, які нібито призначалися Рудьковському і які були оформлені на словах. За рахунок цієї частки, що вручалася як щомісячна премія Семінському, Шуфрич управляв директором і ставив перед ним завдання, що дуже нервувало Рудьковського. Обидва ловили один одного на дрібному шахрайстві та обмані. Одного разу Шуфрич у серцях звинуватив Рудьковського в тому, що той брав із спільної каси гроші на підтримку Соціалістичної партії Олександра Мороза, коли та була ще котируваною політсилою. Але коли Шуфрич в лоб запитав про це Мороза, то виявилося, що це — неправда.

Уся ця плутанина навколо прав власності стала джерелом напруги між акціонерами. Росли бізнес-амбіції, у гору йшла політична кар'єра кожного, а разом із цим росла й кількість проблем, що нерозривно пов'язане між собою.

У липні 2007 року Рудьковський на посаді міністра транспорту витратив понад 60 тисяч доларів державних коштів на чартерний переліт у Париж разом з «Міс Всесвіту» Олександрою Ніколаєнко. Вибухнув величезний скандал. Рудьковський із Шуфричем сильно посварилися після цього. Не через жінку. Шуфрич не розумів, як можна було підставитися на такій дрібниці й втратити кар'єру на рівному місці. На той час Рудьковський був уже мультимільйонером і 60 тисяч доларів були для нього копійчаною сумою.

Поступово відносини між партнерами з конфліктних переросли в ненависницькі. Рудьковський вважав, що Шуфрич обманює його і хоче відібрати в нього його частку в компанії. Шуфрич, у свою чергу, обвинувачував Рудьковського в махінаціях і вважав, що той навмисне знищує спільний бізнес.

Апогеєм конфлікту стало викрадення в лютому 2012 року екс-глави «Нафтагазвидобування» Олега Семінського. Коли директор, неформальний співакціонер, зник, усім стало ясно — війна зайшла занадто далеко, викрадення Семінського замовив один із власників компанії, і всі факти вели до того, що за викраденням стоїть саме Рудьковський. У цій сварці акціонерів спочатку я зайняв позицію Рудьковського. З боку здавалося, що партнери попросту хочуть його ошукати. Коли ж і Рудьковський почав пускати в хід бандитські методи, то я пішов у нейтралітет, оскільки перестав сприймати його як адекватного бізнесмена. Як пізніше писали в ЗМІ, для нейтралізації Семінського Рудьковський вирішив підключити кримінального авторитета на прізвисько Молдаван (Юрій Ериняк), який, власне, і організував викрадення очільника-екс-керівника компанії, однак стверджувати, що все трапилося саме так, у цьому випадку не можу. На Шуфрича, партнера, Рудьковський спробував нацькувати чеченців, щоправда, нічим поганим, слава Богу, це не закінчилося. Шуфрич був занадто великою фігурою, і коли запахло смаженим, він звернувся за підтримкою до Медведчука. Той досить швидко загасив конфлікт.

Слідство вважає, що Семінського викрали й утримували, щоб він не перешкодив перерозподілу та продажу часток власників цієї компанії. До слова, Рудьковський зник із країни одночасно з арештом кримінального авторитета Юрія Ериняка й дотепер він нев'їзний.

Однак до цього відбулася «угода століття».

Наприкінці 2012 року Ахметов запропонував Шуфричу і Рудьковському за «Нафтагазвидобування» великі гроші. Варто відзначити, що Ахметов давно поклав око на цю компанію. У ситуації акціонерного глухого кута продаж компанії був єдиним логічним кроком.

Власники відразу запросили один мільярд доларів, але покупець назвав ціну неадекватною. Ахметов зменшив суму вдвічі, і в ситуації, що склалася, 500 мільйонів були нормальною ціною. Шуфрич і Рудьковський погодилися.
Цікаво відзначити, що ціна конфлікту акціонерів виявилася надвисокою для них самих. Адже був період, коли перспективне «Нафтагазвидобування» хотіла купити ТНК-BP за 1,5 мільярди доларів — неймовірна сума навіть по тим, докризовим, часам. Але міжусобиці акціонерів нанесли непоправний репутаційний збиток компанії. Успіх був девальвований, а після зникнення Семінського робота компанії виявилася фактично паралізованою. Іноземці відмовилися купувати фірму газодобувача, і перспективний актив перейшов у власність Ахметова.

Крім ринкової кон'юнктури на хід переговорів, як це в нас прийнято, вплинула політика. Коли Семінського викрали, дію ліцензій компанії було припинено, а Шуфрич на одному із засідань Кабміну обвинуватив екс-міністра екології Едуарда Ставицького у спробі рейдерського захоплення. У рамках справи про викрадення рахунки «Нафтагазвидобування» заблокували, через що компанія не змогла підняти вже добутий газ зі сховищ і була змушена призупинити виробничу діяльність. За кадром залишилося головне: на прохання Ахметова нині збіглий президент Янукович дав команду Ставицькому позбавити компанію ліцензії. Це зробило акціонерів поступливішими в переговорах щодо ціни. Але, як тільки пакет акцій продали Ахметову, — діяльність «Нафтагазвидобування» відновилася.

Очевидно, натхненний успіхом Януковича, Порошенко вирішив піти по тому ж шляху, і, як тільки він одержав владу, миттю позначив пріоритетну мету політика-реваншиста: повернути собі «золоту жилу» і покарати кривдників…

Завдання будь-що-будь повернути об'єкт як базове Петро Олексійович доручив Ігорю Шевченку на першій співбесіді в якості кандидата на посаду міністра екології. Ніякі реформи галузі, альтернативна енергетика, видобуток ресурсів його не турбували.

Президент коротко поцікавився в мене, чи ручаюся я за людину і чи провів я із Шевченком «правильну виховну роботу». Я зупинився на кандидатурі Шевченка тому, що той мав репутацію юриста-міжнародника і добре вписувався в сучасний запит суспільства на реформаторів: західна освіта, досвід роботи за кордоном. Всупереч  думці, що склалася, Шевченко й залишився таким на посту міністра. На відміну від інших своїх колег, Ігор нічого не заробив під час своєї діяльності в Кабміні — не видавав сам собі ліцензій і не обслуговував інтереси яких-небудь фінансово-промислових груп. При ньому я не одержав ні однієї ліцензії, що легко перевірити, піднявши документи.

Однак у той момент головне завдання, яке перед ним ставилася, — створити компанії Ахметова ліцензійні проблеми, надавити й «налаштувати олігарха до переговорів у правильному напрямі». Є така манера у поточної влади. Особливий фокус сучасної української дипломатії. Якщо людина незговірлива відносно бізнесу або політики, їй створюють проблеми. Це зручно до початку переговорів. У такий спосіб як би позначається позиція сильного, і людина, яку схиляють до «дискусії», по їхній логіці, повинна бути більш поступливою: ціна — нижче, голос — тихіше. Щоб погоджувався з повагою і дякував на виході. Саме так вирішили зробити з Ахметовим, до слова, ще одним великокаліберним фігурантом списку Форбса.