УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ: ОФШОР-ГЕЙТ, МАТУСЯ-ГЕЙТ, ОНИЩЕНКО-ГЕЙТ…

“Pity the nation that acclaims the bully as hero, and that deems the glittering conqueror bountiful.
“Pity the nation that despises a passion in its dream, yet submits in its awakening.
“Pity the nation that raises not its voice save when it walks in a funeral, boasts not except when its neck is laid between the sword and the block.
“Pity the nation whose statesman is a fox, whose philosopher is a juggle, and whose art is the art of patching and mimicking.
“Pity the nation that welcomes its new ruler with trumpetings, and farewells him with hootings, only to welcome another with trumpetings again.
“Pity the nation whose sages are dumb with years and whose strong men are yet in the cradle.
“Pity the nation divided into fragments, each fragment deeming itself a nation.”

Kahlil Gibran

Якщо до цієї послідовності подій в українському суспільстві - ОФШОР-ГЕЙТ, МАТУСЯ-ГЕЙТ, ОНИЩЕНКО-ГЕЙТ - додати ще послідовність сум у валюті, що відповідають вказаним подіям, то з точки зору математики матимемо числовий ряд, який поза сумнівом розбігається, причому карколомно. Якщо полишити вищу математику і висловитися мовою пересічного громадянина, то все це вкладається в просту думку: крадуть, батечку, крадуть, і, що не час, то більше. Вони наживаються, а ми все біднішаємо і біднішаємо…

І чим насправді виявилися офшор-гейт та матуся-гейт. Перший взагалі пройшов непоміченим. Другий – луснув, як бульбашка. «Батьківщина» не приєдналася до «життєвих», Мураєв до Тимошенко - так по одинці, невеличкими купками, щось «позаявляли». Не обійшлося без скандалу Тимошенко з журналістом, після чого вона полишила цю справу. Ті, що «за життя», виявилися довготривалішими та ще походили декілька ранків на подвір’я до Гонтаревої, яка до холопів виходити не поспішала… Ходили чутки, що ще долучився до «гонтарєвської» справи Тарута. Проте Гонтарева виявилася міцнішою за Мураєва, Рабиновича, Тимошенко і Таруту. Принаймні поки. «Кіна не буде», - сказав головний кінщик і відмінив на невизначений час перегляд плівок. Отож, діставши облизня, гейтмейкери визнали свою неспроможність  - і остаточно розійшлися по домівках.

Отже, мова про опозицію, але хто вона? «Батьківщина», «Самопоміч», «Радікальна», позафракційні? Чи це не ті партії, вожді яких скрізь і всюди мантачать про те, що денно і нощно страждають разом з «своїм» народом, але, прокидаючись зранку, замість молитви про добробут людей читають про рейтинги, свої і конкурентів? Як ви розумієте, на таку «опозицію» покладатися і з третім гейтом, що бере початок з плівок тепер вже Онищенка, навряд чи варто. Тут, якщо не візьмуться західні спеціалісти, то треба знову плюнути і розтерти.

Втім, не було щастя… Тож дійсні портрети тих, хто щосили пнеться на ще не звільнене місце верховного, все частіше виставляються суспільству на загальний огляд тими ж таки претендентами. Вони виводять один одного на чисту воду, показуючи себе у вигляді голих принців і принцес. Ось, наприклад, останній спіч Ляшка про Тимошенко:
«Шановна Юліє Володимирівно, може ви забули, як у 2009 році Конституцію із Януковичем переписували і на 20 років владу ділили?
А може ви забули, як хіхікали з Путіним, коли російські війська убивали грузинських дітей? Чи може ви забули, як разом із ригами не голосували за засудження російської агресії проти Грузії?..
Якби ви, замість того, щоб хіхікати з Путіним і по 500 доларів купувати у нього газ, дали Путіну по зубах у Грузії, не було б окупації Криму, не було б війни на Донбасі».

https://www.youtube.com/watch?v=0Wlu8kFfisE

Біда. У великій країні катма достойників! Пересічний українець сьогодні не бачить політика, за якого голосував би двома руками: про нинішнього верховного вже стільки сказано, що нема потреби щось додавати. Серед решти претендентів відсутні чи майже немає таких, хто не залазив уже в державну кишеню, тобто нашу, як у свою.

Дикунський олігархічний капіталізм з претензією на європейськість. Люди, які добросовісно працюють на своїх робочих місцях, не отримають від роботодавців-капіталістів достатньої оплати, аби розрахуватися навіть за комунальні послуги. Міністерство економіки за всі пострадянські часи навіть не зробило спроби викласти суспільству перелік рекомендованих тарифних розцінок на відрядну і почасову оплату праці, які принаймні становили б мінімум мініморум тих, що впроваджені в Європі, до якої ми нібито прагнемо прийти. Країна вишикувалася в чергу з простягнутою рукою за субсидіями. При цьому капіталісти через своїх у владі і ЗМІ щоденно вбивають в голову людям, що це єдино правильна економічна політика. І за такої державної політики, і такого менталітета українських капіталістів ми ображаємося, що нам раз за разом відмовляють від запрошення долучитися до європейської спільноти!

А що ж люди? Добре знаючи українське прислів’я «чого бідний, бо дурний…», вони продовжують сидіти вдома і спостерігати за тим, як вони самі й такі, як вони, стають все біднішими, а влада багатшою і все більше грузне в корупції.  Як показує статистика, на мітинги, в т.ч. стосовно збільшення тарифів, збирається по всій 40 мільйонній Україні декілька сотень громадян. Ще трохи, «для масовості», підкупають організатори. Оце і всі убогі. Решта українців купається, напевне, в розкоші. Біда українських реалій ще й в тому, що політики ревносно конкурують і в жодному випадку на цих мітингах не долучаються і не підтримують один одного.

Часи мороку. Лихоліття. Руїни...

Джебран Халіль Джебран, видатний ліванський і американський філософ, художник, поет і письменник XX століття, писав:

Горе народу, що проголошує грабіжника героєм і вважає великодушним гордовитого завойовника!

Горе народу, який ставитися з презирством до пристрасті у своїх снах, а прокинувшись смиренно підкоряється!

Горе народу, що піднімає свій голос, лише коли йде в похоронній ході; якому нема чим похвалитися крім руїн; народу, що здатен збунтуватися, лише коли кат занесе сокиру над його головою!

Горе народу, чиї державні мужі – лисиці, чиї філософи – фокусники, а їх мистецтво – мистецтво імітації!
Горе народу, що зустрічає нового правителя зичним звуком труб і проводжає гиканням тільки потім, щоб знову при трубному гласі зустріти іншого!

Горе народу, чиї мудреці з роками оніміли, а герої ще лежать у колисці!

Горе народу, що розділений на частини, кожна з яких вважає себе народом!

 

Чи не про нас?